Літаки другої світової

Avro Lancaster

    Авро 683 Ланкастер (англ. Avro 683 Lancaster) — британський важкий чотиримоторний бомбардувальник, який перебував на озброєнні Королівських ВПС. Разом з попередником, «Галіфаксом», був основним важким бомбардувальником Королівських ВПС під час Другої світової війни.

    Перший бойовий виліт здійснив у березні 1942 року. «Ланкастер» став найвідомішим і найрезультативнішим нічним бомбардувальником Другої світової війни, здійснивши понад 156 тисяч бойових вильотів і скинувши понад 600 000 тонн бомб. Також мав інші застосування, зокрема, нанесення точних ударів вдень, доставку надважких бомб «Толлбой» та «Гранд слем». Велику популярність здобув після бомбардування гребель в долині Рура в 1943 році під час операції «Велика прочуханка».

    «Авро Ланкастер» — чотиримоторний вільнонесучий суцільнометалевий середньоплан з овальним перетином фюзеляжу. Літак збирався з 36 окремих модулів, що мали літерно-цифрове позначення, що спрощувало його виробництво. Фюзеляж — клепаний напівмонокок, складався з п'яти модулів, які збиралися між собою болтами. Передній (D1) містив в собі кабіну бомбардира і передню стрілецьку вежу, наступний D2 — кабіну пілотів і передню частину бомбового відсіку, F1 виконувався разом з центропланом і складався з кабіни штурмана, радиста і основної частини бомбового відсіку, до D3 кріпилась верхня стрілецька вежа, і хвостовий модуль D4 був призначений для установки стабілізатора, хвостового колеса і задньої стрілецької вежі. Для транспортування фюзеляж міг розбиратися на 3 частини. Бомбовий відсік довжиною 10.05 м, що дістався від «Манчестера» закривався двома стулками за допомогою гідравліки. Уздовж усього фюзеляжу був прохід, що дозволяло надати допомогу при пораненні членів екіпажу і забезпечувало взаємозамінність.

    Крило також складалося з п'яти модулів — центрального, інтегруваного з фюзеляжем, двох внутрішніх секцій з внутрішніми двигунами, і двох зовнішніх консолей зі своїми двигунами. Крило — двохлонжеронне, з працюючою обшивкою. Закрилки — двосекційні, по секції на внутрішній і зовнішній консолях, з металевою обшивкою і гідроприводом. Внутрішні секції закрилків відхилялися разом із задньою частиною мотогондол. Елерони з полотняною обшивкою, оснащені триммерами. Хвостове оперення — двохкілєве з кілями овальної форми, стабілізатор — двохлонжеронний. Рулі висоти і напряму з металевою обшивкою і мали вагову і аеродинамічну компенсацію.

    Шасі триопорне, з хвостовим колесом. Основні стійки прибиралися гідроприводом назад-вгору в мотогондоли внутрішніх двигунів і після прибирання повністю закривалися стулками. Амортизація — олійно-повітряна, гальма пневматичні. Хвостова стійка — не прибиралась, створений нею при польоті додатковий опір компенсувалося меншою вагою через відмову від приводу.

 

Boeing B-17 Flying Fortress

    Бо́їнг B-17 «Летюча фортеця» (англ. Boeing B-17 Flying Fortress) — перший американський суцільнометалевий важкийчотиримоторний бомбардувальник.

    Літак був спроектований в 1934 році в рамках конкурсу із створення берегового бомбардувальника, що діє проти кораблів. Через рік був створений прототип «Боїнг 299», оснащений двигунами «Пратт і Уїтні» 750 к.с., перший політ якого відбувся 28 липня того ж року. На подальших літаках були двигуни «Райт-циклон» 1200 к.с.

    Заводи Боїнгу розробили і випустили B-17 «Летючу фортецю», для армії США рівно через 12 місяців. Заводи компанії Боїнгспільно з фірмами Дуглас і Локхид випустили в цілому 6981 бомбардувальників B-17 різних моделей, а також 5745 інших модифікацій, тобто всього 12726 штук.

    Восени 1940 року двадцять бомбардувальників B-17 було поставлено в Королівські військово-повітряні сили Великобританії.

Літак відразу став легендою, завдяки своїй бойовій потужності і здатності повертатися на аеродром навіть з простреленим фюзеляжем, з якого були вирвані шматки обшивки. Оригінальна конструкція крила дозволяла витримувати важкі пошкодження. 9 великокаліберних кулеметів забезпечували могутній захист. Проте, були серйозні проблеми з уразливістю бомбардувальника B-17, не вдалося подолати його схильність до спалахування. Був слабкий захист спереду при лобовій атаці винищувачів: з 27 фрагментів важких броньових плит і протизенітних екранів жоден не захищав екіпаж від лобової атаки. При попаданні в лобову частину з гармати або навіть кулемета екіпаж виявлявся абсолютно не захищеним.

    Результати денного застосування B-17E/F без винищувального прикриття були плачевні: в ході двох рейдів углиб Німеччині 17 серпня і 14 жовтня 1943 року 120 літаків було збито, а 240 потребували тривалого ремонту.

    Не зважаючи на безпрецедентно великі втрати, американські льотчики здійснювали до 1000 літако-вильотів в день.

 

Messerschmitt Me 323 Gigant

    Мессершмітт Ме 323 «Гігант» (нім. Messerschmitt Me 323 «Gigant») — німецький важкий транспортний літак часів Другої світової війни, вантажопідйомністю до 12 тонн. Всього було побудовано близько 200 машин.

Me 323 в основному використовувався для забезпечення німецьких військ в Тунісі та Північній Африці у 1943–1944 роках, роблячи вильоти з Італійського півострова і з острова Сицилія, а також на Кавказі, Криму.

    Messerschmitt Me 323 «Gigant» — найбільший, для свого часу, транспортний літак у світі (вантажопідйомність — до 12 тон), побудовано на базі важкого вантажного планера Me 321 «Gigant» і двигунів французької фірми «Gnome-Rһone», захоплених на складах окупованої Франції. Він перевершував основний транспортник Люфтваффе Ju 52 за вантажопідйомністю в 5 разів, а по економічності — майже в 2 рази (0,57 проти 1 літра палива на тонно-кілометр).

 

Nakajima B5N

    Nakajima B5N (яп. 中島 B5N) - серійний палубний торпедоносець та бомбардувальник Імперського флоту Японії періоду Другої світової війни.

Кодова назва союзників — «Кейт» (англ. Kate).

    Технічне завдання на створення палубного торпедоносця та горизонтального бомбардувальника було сформульоване в 1934 році. Прототип здійснив перший політ у січні 1937 року, і вже того ж року почав надходити у війська у модифікації B5N1 з однорядним 840-сильним двигуном. Також випускався учбовий варіант літака під назвою B5N1-1.

    З початком експлуатації продовжувались роботи з покращення характеристик B5N1, і в січні 1939 року з'явилась нова модель B5N2, оснащена дворядним 1000-сильним двигуном Nakajima Sakae з меншим капотом. В 1941 році моделі B5N2 почали замінювати попередню модифікацію в частинах першої лінії.

    На момент початку війни на Тихому океані B5N був найкращим палубним торпедоносцем у світі. Він був швидший та ефективніший за аналогічні літаки противника - американського Douglas TBD Devastator та англійського Fairey Swordfish. Літак використовувався в частинах першої лінії до літа 1944 року, потім був переведений на виконання допоміжних задач - патрулювання та морська розвідка.

    Екіпаж складався з трьох чоловік - пілота, бомбардира-спостерігача та стрілка-радиста.

 

Curtiss P-40 Warhawk

    Curtiss P-40 Warhawk — одномоторний, одномісний, суцільнометалевий винищувач і штурмовик часів Другої світової війни. Винищувач P-40 розроблений американською корпорацією Кертисс-Райт (англ. Curtiss-Wright Corporation's). Основою конструкції послужив винищувач «Хок-75» (P-36), що випускався з 1936 року.

    Перший політ винищувач здійснив у 1938 році. Літак був на озброєнні військово-повітряних сил 28 країн, у тому числі у союзних держав під час Другої світової війни, і залишився на службі до самого кінця війни. Це був третій за кількістю побудованих американських винищувачів після Р-51 та Р-47. В листопаді 1944 року, коли виробництво Р-40 припинили, кількість побудованих машин сягнула 13 738 штук,[3] і всі вони були побудовані на головному виробничому підприємстві корпорації Curtiss-Wright в Буффало, Нью-Йорк.

    Конструкція Р-40 була модифікацією попереднього літака моделі Curtiss P-36 Hawk, це дало скорочення часу для розробки і запуску нового винищувача у серійне виробництво та спростило технічне обслуговування.

    Ім'я «Warhawk» в авіаційному корпусі армії Сполучених Штатів було прийнято для всіх моделей, це була офіційна назва в США для всіх Р-40s. В країнах Британської співдружності і в Радянських військово-повітряних силах використовували ім'я «Томагавк» («Tomahawk») для моделей P-40B і P-40C, і ім'я «Кіттіхок» («Kittyhawk») для моделі P-40D і всіх наступних варіантів.

    З 1939 року винищувач надходить на озброєння ВПС США. Він мав 19 модифікацій. У загальній складності фірмою було побудовано близько 15 тисяч винищувачів P-40 всіх модифікацій, які перебували на озброєнні 26 країн світу (у тому числі 2243 літака були поставлені в СРСР). Останній серійний P-40 зійшов з конвеєра 30 листопада 1944 року.

 

North American P-51 Mustang

    P-51 Мустанг (англ. North American P-51 Mustang) — винищувач США, розроблений на початку 1940-х років. Вважається найкращим винищувачем ВПС США часів Другої світової війни. Широко експортувався до багатьох країн п'яти континентів світу, брав участь в Корейській війні 1950—1953 років і ряду інших збройних конфліктів.
    P-51 більше всього використовувався як ескорт бомбардувальників в нальотах на Німеччину, допомагаючи забезпечити союзницьку перевагу в повітрі з початку 1944. Також він обмежено використовувався проти Японії на Тихоокеанському театрі. Мустанг почав Корейську війну як основний винищувач військ ООН, але став штурмовиком, коли з'явились реактивні винищувачі. Проте він залишився на озброєнні у деяких ВПС аж до початку 1980-х. Крім того, що винищувач був економічним у виробництві, Мустанг був швидким, якісно побудованим і мав надзвичайно тривалий строк служби. Остання версія одномісного винищувача мала двигун Packard V-1650-3. Цей двигун був 12-циліндровою версією двигуна Rolls-Royce Merlin з двох-стадійним двох-швидкісним нагнітачем, побудованим компанією Packard. Версія винищувача мала шість авіаційних кулеметів Браунінга калібру .50 (12.7 мм). Після Другої світової і Корейської війн багато Мустангів було переобладнано для цивільного використання, особливо для авіаційних змагань. Репутація Мустангів була такою, що в середині-1960-х дизайнер компанії Форд Джон Нажжар взяв ім'я винищувача для знаменитого автомобіля Форд Мустанг.
 
 

Savoia-Marchetti S.55

    Savoia-Marchetti S.55 — італійський гідролітак (двокорпусний літаючий човен). Був розроблений та вироблявся підприємством Savoia-Marchetti (IAI) з 1926 року. Також випускався заводами CRDA і Piaggio) в декількох модифікаціях. Випущено близько 200 літаків. Встановив низку рекордів у своєму класі.

    Ще перші, передсерійні машини S.55P 1926 року встановили 14 світових рекордів швидкості, висоти та вантажопідйомності. Широку популярність здобули рекордні польоти цих машин між Європою та Північною Америкою.

    Savoia-Marchetti S.55 був одним з перших літаків, які перетнули Атлантичний океан. 13 лютого 1927 року літак S.55 «Santa Maria», пілотований екіпажем Франческо де Пінедо, зробив переліт за трасою Дакар (Сенегал) — Пернамбуко (Бразилія) — за три місяці до першого одиночного польоту Чарльза Ліндберга. Згодом були й інші рекордні польоти, найвідомішим з яких став трансатлантичний переліт 24-х літаків S.55 у липні 1933 року з Орбетелло (Італія) до Чикаго. Командував цим 48-годинним перельотом маршал авіації Італії Італо Бальбо.

    Значна частина побудованих літаків призначалася для використання як торпедоносців, далеких морських розвідників та бомбардувальників, проте з ряду причин у бойових діях літаки практично не брали участі. Невелика кількість машин використовувалося на пасажирських лініях (середземноморські маршрути Рим-Кальярі, Рим-Палермо, Рим-Туніс, Бріндізі-Вльора, Бріндізі-Стамбул). Два літаки літали на лінії Нью-Йорк-Бостон.

Літаки Savoia-Marchetti S.55 потрапили й до СРСР: 1932 року Аерофлот придбав шість цих літаків в новій модифікації «X». Всі вони експлуатувалися на Далекому Сході СРСР (порт приписки — Хабаровськ) на місцевих поштово—пасажирських авіарейсах і були списані до кінця 1930-х років.

    До початку Другої Світової війни літак був виведений з активної експлуатації у всіх країнах, частина машин передана на бази зберігання.

 

І-16

    І-16 (також загальновживані імена: «Ішак», «Ішачок»; «Rata»; «Mosca», серед іспанських республіканців; «Ластівка» в Китаї) — радянський одномісний фронтовий винищувач 1930-х років, одномоторний моноплан, перший серійний літак з шасі, що прибирається. Розроблено[1] ДКБ Полікарпова. І-16 проявив свої високі бойові якості в локальних збройних конфліктах напередодні Другої світової війни та під час неї.
    На початку 1932 у авіаконструктора М.М. Полікарпова з'являються перші ескізи[Пр. 8] майбутнього І-16, що згодом отримав робоче позначення ЦКБ-12. Розробку перспективного швидкісного літака конструктор почав влітку 1932, в ініціативному порядку. У травні 1933 року ВПС РСЧА виявляють зацікавленість до проекту та видають Полікарпову на нього завдання. У листопаді 1933 року керівництву ВПС показаний дерев'яний макет ЦКБ-12. Прототип був представлений у двох варіантах капотування двигуна: з кільцем Тауненда і капотом NACA[Пр. 9]. Після аеродинамічних випробувань конструктори зупинилися на капоті NACA. Фюзеляж літака веретеноподібної форми, з шасі, що прибираються вручну лебідкою (44 оберта), закритий ліхтар кабіни. 22 листопада 1933 Рада Праці та Оборони СРСР приймає рішення про запуск літака у серійне виробництво під позначенням «І-16». В кінці 1933 були побудовані два прототипи: з радянським двигуном М-22 і американським «Райт-Циклон» F-2 (не висотний варіант)[Пр. 10].
 
 

МіГ-1

    МіГ-1 (рос. МиГ-1) — радянський висотний одномісний, одномоторний винищувач часів Другої світової війни.

    МіГ-1(І-200) був розроблений у відповідь на вимоги висотного винищувача з рядним двигуном виданого ВПС в січні 1939 року. Спочатку літак, позначений I-200, був розроблений Полікарповим. Робота почалася в червні 1939 року під керівництвом Миколи Полікарпова. МіГ-1 був низькоплан з хвостом зволікань шасі змішаної конструкції. У зв'язку з дефіцитом легких сплавів задня частина фюзеляжу була зроблена з дерева, але передня частина фюзеляжу, від гвинта до задньої частини кабіни була зварна із сталевих труб ферми, покрита дюралюмінієм. Основна частина крила була дерев'яною, але центральна частина була суцільнометалева зі сталевим двотавр основного шпату. Крило використали Clark YH профілю. Це були рівномірно конічні із закругленими кінчиками і консоль крила була 5° двогранною. Кабіна була розташована на кормі, яка серйозно обмежувала переднього оглядача при посадці і рулюванні. AM-37 двигун ще не був доступний і менш потужний V-12 Мікуліна АМ-35повинен бути замінений. Також було шість вихлопних ежектори, по одному для кожної пари циліндрів, які забезпечували додаткову тягу. Радіатор був під кабіною. Озброєння включало два 7,62 мм (0,300 дюйма) кулемети ШКАС і один 12,7 мм (0,50 дюйма) кулемет БС. До 8 грудня ескізний проект винищувача І-200 був готовий. 25 грудня 1939 був розглянутий і затверджений макет літака і наступного дня приступили до розробки та виготовлення робочих креслень. Для прискорення процесу підготовки виробництва до роботи конструкторів підключили технологів, виробничників і всіх інших працівників, пов'язаних із запуском креслень в серію. Люди працювали з щоденною віддачею 1,5-2 змін від кожного, навіть у вихідні дні. Отримані результати дали підстави переконатися у правильності попереднього аеродинамічного розрахунку і розрахунку стійкості. У затвердженому 2 січня 1940 укладенні ЦАГІ за ескізним проектом літака І-200 зазначалося, що «проект літака І-200 АМ-37 з точки зору аеродинаміки є, безумовно, повноцінним».